| Статистика |
|---|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
| Наші координати |
|---|
| смт.Софіївка вул.Поштова,10
тел(факс)(05650)2-92-03 |
|
Каталог статей
Це потрібно не мертвим, це потрібно живим!!!
Минуло багато років з того часу, як Україну звільнили від німецько-фашистських загарбників, як наші могутні збройні сили здобули перемогу у війні. Скільки горя та втрат принесла нам ця війна, скільки вона забрала сил та життя у нашого народу, скільки сліз та крові було пролито на оцю розтерзану вибухами, обпечену лютим вогнем снарядів, закатовану залізом землю. Скількох жінок вона овдовила, скількох дітей осиротила, у скількох забрала дитинство та юність, скільком принесла розруху та смерть в спокійне та щасливе життя. Так... Вона не пощадила нікого, не обійшла ні один дім. Вона йшла цією землею, пожирала її красу та незайманість, палила будинки, і вбивала... Вбивала чоловіків, жінок, дітей. Вона нічого не залишала живим, все живе поринало в її смертельний вихор.
Отже, саме 13 серпня 1941 року Софіївка була окупована німецько-фашистськими загарбниками, а бої за її землі розпочалися в жовтні 1943 року. 65 років тому в це небо, котре так мирно простягається над нашими головами сьогодні, холодними зіницями дивились окопи та воронки від снарядів, чорніли спалені нанівець будівлі, гуділи літаки та танки, ридав люд та стогнала від важкої ноші, мертвих людських тіл, земля. Звільнили Софіївку воїни 46 армії військовокомандуючий якої генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу, В.В.Глаголєв. Багато хто з них так і не повернувся з поля бою, падав , розкинувши руки і востаннє обіймаючи оцю землю, за яку, власне, і помирав. Але ніхто не втрачав надії та сил, кожен з тих, хто залишився живим клявся над тілом побратима, що віддасть цій війні сповна, помститься за кожну краплину крові пролиту земляком у тяжкій боротьбі за життя власного народу, помститься за кожну вдову та маленьких діток, які ніколи не побачать батька та годувальника їхньої сім'ї, помститься за кожну матір, яка посивіла будучи ще достатньо молодою, за кожне серце, яке здригалося і билося в шаленому темпі відчуваючи смерть чи втрату близької людини.
Воїн 195-ї Новомосковської Червонопрапорної дивізії, яка поставила переможну крапку в довгих боях за Софіївку, М.І. Фоменко пише в своїй книзі «Гриміли бої в Придніпров'ї», що «1-го лютого 1944 року 604-й і 573-й полки пішли в наступ у напрямку хутора Петрова Долина, а 564-й вступив у бій на південній околиці Софіївки. Сусідні дивізії пішли в наступ з північної і західної частин села, а 2 лютого районний центр Софіївка був повністю визволений від фашистів».
Великий вклад в визволення нашої Батьківщини зробили Герої Радянського Союзу, наші співвітчизники, Заєць та Карпенко. Їхніми прізвищами названо вулиці нашого районного центру, а на вулиці Зайця споруджено меморіал, як пам'ять про загиблого героя.
Бій за Софіївку був довгим та жорстоким, оскільки саме вона була воротами Кривого Рогу та відкривала шлях до Нікополя. Відродити Софіївку, як і інші населенні пункти нашої області, було дуже важко, оскільки всі будівлі та установи було зруйновано. Визволителі нашої землі, що повернулись з боїв, завзято працювали,відбудовуючи кожний куточок Батьківщини, вони зморені війною, надірвали своє здоров'я, і так понівечене на війні.
Отже, ми завдячуємо своїм мирним та спокійним життям, саме цим людям, адже якби не їхня любов та відданість рідній землі, нас, мабуть, і не було на білому світі або ж наші багаті та щедрі землі були безправною колонією інших держав. Ми маємо пам'ятати ті роки і їхні наслідки, ми маємо не забувати тих людей, котрі полягли за наше майбутнє, і зовсім не тому, що нам не дають це забути діячі культури та вчителі історії, нам це потрібно для того, щоб не допустити цього знову, не дати війні знову зруйнувати наше життя.
З учнями нашого учбового закладу було проведено масу виховних заходів під гаслом: «Визволителів подвиг високий зоріє крізь терни років». Учні нашого Софіївського професійного ліцею відвідували історико-краєзнавчий музей, в якому Т.Ф. Шеремет докладно ознайомила нас із подіями років Великої Вітчизняної війни, ознайомила з життям та діяльністю воїнів-визволителів, вона підготувала до 65 річниці чудову виставку, яка дуже розширила наш погляд на події тих років. В музеї збереглися документи, записки, листи та фотокартки, які мають неймовірну історичну цінність для жителів нашого району, адже завдяки цим музейним експонатам можна поглибити свої знання з цього питання.
Також учні ліцею були присутні на концерті присвяченому 1941-1945 рр., що проводився в Районному Будинку культури, та мали змогу поспілкуватися з ветеранами Великої Вітчизняної війни, які приходили до нас на зустріч в ліцей.
Ще й досі в думках лунають слова, сказанні одним з присутніх ветеранів на цій зустрічі: «Діти, пам'ятайте про нас, розповідайте про ці події людям, не дайте майбутньому поколінню забути про нас, знехтувати славою та героїзмом полеглих солдатів. Зрозумійте, це потрібно не мертвим, це потрібно живим!!!»
Завершити свою розповідь я б хотіла рядками поезії, історією в якій тісно переплітаються любов та розчарування, самотність та очікування щастя, віра та безнадійність, історією, яка є суто особистою та водночас зрозумілою та болючою для кожного, хто втратив близьку людину в заметах Великої Вітчизняної війни:
Минають роки,
як стрімкий потік,
і навіть не чутні ті кроки,
ось день минув ,ось тиждень, ось і рік.
Іде життя, минають, як не сумно, люди,
Все забувається, і рани заростають,
Лише одне, нажаль, нам не забути,
Лише одне, нажаль, не забувають.
Війна…Холоне серце, кров
Зупинить свій стрімкий потік.
Війна… і серце плаче знов,
З війною щастя промінь зник.
Що залишилось? Страх і біль,
І може лиш сльоза надії,
Судилось ій лишитися одній,
Бо горе віщували буревії.
«Повернеться?.. Знайде свою стежину,
Що приведе його у рідний дім,
Що приведе його на Україну,
Почує молитов гарячий дзвін.
Повернеться!!! Здається його кроки
Чутні у тихім шелесті трави».
Та не вертається…Ідуть, минають роки
«Чи то ж дороги, може, підвели?..»
«А, може, смерть йому накрила очі?..
Спинила жваву і міцну ходу?..
Або…або убили серед ночі?..
…Ні, він живий. Я вірю, я ще жду.
Так ,він живий, він знає що чекаю,
І він не зрадить цих солодких мрій.
Ось вийду на дорогу ,зустрічаю…
Та де ж ти, милий ,рідний, дорогий?!!
Ти відгукнися, де ти заблукав?
Вертай додому, всі вже повернулись!..»
Та він додому стежки й не шукав,
Дороги всі війною затягнулись…
«Я чую, рідна, ти так не страждай,
Не треба, прошу, боляче мені,
Сльозами серце ранене не край,
Бо важко бачить очі ці сумні.
Моя рідненька, дякую тобі,
Що ти чекала скільки довгих років,
О дорога ,прости мене, прости
Що так і не почула моїх кроків».
І він далеко, так далеко… Горе
Вдовине серце одиноке крає,
Він став навіки молодим героєм,
Якого вічно жінка ця чекає.
|
| Категорія: Мои статьи | Додав: Юлія (15.10.2009)
|
| Переглядів: 1521
| Рейтинг: 4.0/1 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
