Дорогою війни шукати щастя    

Наприкінці весни 1941 року молоденька та життєрадісна Зіна Карпова полишала медичне училище Мінусинська Красноярського краю. Повна ентузіазму та надій, вона вирушала в доросле життя, жадаючи від нього сонячності та радості. Але усі мрії розлетілися, як уламки щойно розбитої чаші – прийшла війна.

25 червня 1941 року Зіна телефонувала додому для того, щоб сповістити батькам, що вона разом з іншими молодими медсестрами вирушає на фронт. Відгуляли проводи, та й поїхали в Абакан на залізничну станцію, звідки й вирушав поїзд в Алчевськ, куди їх спочатку направили служити. Коли їхали в поїзді – співали, танцювали… Та так же, як наче на всю іншу решту життя, що лишилася, хотіли радістю виплескати! Дорослі говорять їм: «Що ж ви танцюєте? Війна, смерть кругом, а ви радієте…».   На що вони відповідали: «А що ж нам, плакати, чи що? Все одно повбивають всіх!» – і далі співати, та ще веселіше!

Коли приїхали в Алчевськ, їх поселили в гуртожитку, і, поки немає поранених, відправили на колгоспні роботи. Через декілька днів привезли перших легких поранених. Щовечора ті солдати таких пісень співали! – згадує Зінаїда Никифорівна.

23 березня 1942 року медсестри поїхали вже в Ленінградськ. Там Зіна й побачила свого батька, якого теж на фронт забрали. Поселились вони в школі, де і облаштували госпіталь, поприбирали скрізь. Тут тривали й перші бойові навчання, зброю їм видали та форму.

Але довго вони в цьому місті не пробули. У 1943 році фронт переміщався в Старий Оскіл Курської області. Там вони вже довго стояли і було набагато складніше: привозили важких поранених, смерть дихала прямо в обличчя, але кожного разу лякала все менше.

Щовечора небо палало тисячами вогнів, але це були зовсім не зорі – десятки літаків розрізали небесні неозорі простори. Зінаїда Никифорівна часто згадує те небо, яке здавалося їй таким страшним… Лише мить – і земля палає у вогні, який принесла на своїх крилах бомба, скинута з одного  із ворожих літаків.

Важко було дівчатам, бо поранених поступало все більше, ліків не вистачало, та і запас фізичних сил ставав дедалі меншим, душа боліла спостерігати смерть людини, якій уже не можна нічим зарадити. Бувало несуть удвох, Зіна та іще одна мед сестричка,  воїна, а він дивиться на них, та й каже: «Що ж ви, такі маленькі, а нас важких носите…». На що дівчата просто посміхались та відповідали:  «Нам не важко, ми звикли… А ви лежіть, лежіть, вам спокій треба». А у самих аж ноги підкошувались, руки пухли, а вечорами, якщо й випадала можливість лягти поспати, то не могли – все тіло боліло. Шість місяців простояли вони у Старому Осколі, а потім були і у Житомирі, і у Бердичеві, і в Польщі.

Поступив наказ їхати в Краків, бо там дуже багато поранених, а лікувати їх нікому. По дорозі на них напали бендерівці, почали стріляти в машину, всі попригиналися, звичайно, але лікарю Мар’ї Іванівні потрапила куля саме у скроню і вона померла. Зіна Никифорівна пережила цю смерть дуже важко, і навіть зараз згадуючи це плаче.

Потім Зіна Никифорівна разом з іншими медсестрами були направлені в Німеччину, жили у лісі в бараках. Одного дня до них поступив юнак з сильним пораненням стегна. Хотіли оперувати, але йому зовсім не хотілося залишитися калікою на все життя, тому він попросив залишити все, як є. Ногу йому загіпсували, а осколок так і залишився в ній на все життя як «добра» згадка про роки війни. Колись гадалка нагадала Зіні, що чоловік у неї буде «на костилях», кульгавий. Тож можливо це він?... Зіні надзвичайно сподобався цей гарний, чорнявий юнак. Вона його доглядала, перев’язки робила, та так і незчулася, як покохала. Якою ж гарною парою вони стали! Вона – тендітна та ніжна, і він – високий, мужній, справжній лицар.

 І  ось прийшла вона, довгождана перемога.

– Ото вже радості було, – згадує Зіна Никифорівна –  танцювали, співали, плакали, сміялися, обіймалися, цілувалися!!! Вітали один одного… Це була перемога всього живого, перемога життя над смертю, кінець кровопролиття, новий початок мирного життя. Одним словом – це щастя!

…Когда закончится война,

Мы все наденем ордена,

Гурьбой усядемся за дружеским столом,

И вспомним тех., кто не дожил,

Кто не допел, не долюбил,

И чашу полную товарищу нальем…

В жовтні 1945 року Анатолій Качан (а саме так звали коханого Зіни) писав листа до батька Зінаїди, щоб він дозволив взяти її за дружину. Не дочекавшись відповіді, Зіна та Анатолій одружились. Якими ж щасливими вони були, бо кохання змусило забути криваве минуле останніх років та думати лише про щасливе майбутнє. Анатолій, повертаючись додому в Софіївку, віз з собою молоду дружину. Спочатку, звичайно, вони побували в Росії, де Зіна побачилась зі своїми рідними. Коли запитала батька про те, чому ж він не відповів на листа, у якому Анатолій просив її руки, той просто відповів: «А якби я сказав «Ні», ви б мене послухали?»… Та все ж Зінин чоловік сподобався всім, його прийняли в родину. 

Софіївка зустріла їх радо, хоч і чорніли стіни спалених хат,  ще відчувався гіркий «присмак війни» в усьому. Відбудова тільки розпочалась, а на неї, як ми знаємо, пішов не один рік. Зіна та Анатолій, як і всі, тяжко працювали, треба було ж і собі дбати, і іншим допомагати. Трудились і дома, і в колгоспі. У 1946 році у них народилася донечка Світланка. А у 1949 – і синок Вадим. Зіна Никифорівна пішла працювати в районну лікарню медсестрою. Пропрацювала там 45 років, з яких приблизно половину – в операційному відділенні. Окрім того, вона ще й у хорі співала, у свій час їздила на телебачення виступати.

Анатолій помер у 1990 році, але жінка не залишилася одна. Подружжя Качанів чудово виховало своїх дітей. Вадим роботящий та добрий, справжній мужчина. А Світлана наслідуючи мамину професію, пішла працювати в Софіївську лікарню акушеркою. Зараз уже є і внуки, і правнуки навіть. Кожного року 9 травня вся їхня велика сім’я збирається під стріхою колись давно збудованої Анатолієм та Зіною оселі, радіють життю, слухають історії років війни, які оповідає Зіна Никифорівна, поминають Анатолія Макаровича.

Війна навчила цінувати життя, яким би воно не було, любити свою Батьківщину та пам’ятати рідне і близьке серцю. Життя сонячне та щасливе, і щастя полягає зовсім не в грошах чи в визнанні, а для цієї старенької, хворої, але такої мужньої жінки, ветерана війни, достатньо просто мирного неба над головою та радісних облич рідних людей. З любов’ю згадує вона посмішку свого коханого, мудрість свого батька та ласку матері, сонячну далечінь рідного краю… Вона полюбила Україну всією душею, але в серці її завжди жила любов до краю в якому вона зростала, до Сибіру. Часто у душі її лунає пісня, яку полюбила вона так давно:

…Этот малиновый звон –  

От материнских окон,

От той высокой звезды,

Да от минувшей беды.

Пыльный затеплится шлях,

Где мы бродили в полях,

Где на заре, как сквозь сон,

Слышен малиновый звон.

   Малиновый звон на заре,

   Скажи моей милой земле,

   Что я в неё с детства влюблён,

   Как в этот малиновый звон!

Т. КОЗЛОВА