Субота, 20.10.2018, 09:08
Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

ДПТНЗ "Софіївський професійний ліцей"

Меню сайту
Форма входу
Календар
«  Жовтень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів
Наше опитування
Наскільки ви володієте компютером?
Всього відповідей: 63
Посилання
Новій Дніпропетровщині - новий стандарт освіти. 1 рік Педагогічна преса Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Дніпропетровська областна рада ДОІППО Дніпропетровський регіональний центр оцінювання якості освіти Навчально-методичний центр профтехосвіти у Дніпропетровській області Єдиний освітній простір Дніпропетровщини Молодіжний центр Дніпропетровщини Новій Дніпропетровщині - новий стандарт освіти. 1 рік
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наші координати
смт.Софіївка вул.Поштова,10 тел(факс)(05650)2-92-03

Шляхами подвигу і слави наших батьків і дідів

Шановні ветерани!
Щиро вітаємо Вас з днем Перемоги!

Ми низько вклоняємося Вашій мужності і Вашому подвигу!

Здоров'я Вам, щастя людського!

Добра, терпіння, любові!

Миру і злагоди в родинах!
Болять у душі нам війною посіяні втрати
Болять у душі нам війною посіяні втрати,
Вдовою оплакані, матір’ю чи сиротою ,
Проклята серцями війна ця … Проклята!
І знищена вірою і любов’ю.

Вона схоронила палаючі мужні тіла ,
У землю поклала серця і накрила тугою,
Та пам'ять – це вічність, а вічність повіки жива,
У ній героїзм бережеться за щастя і волю.

Ти чуєш, надіє і віро не покидай,
І мир бережіть, як перлину безцінну, люди,
Любіть і шануйте свій кров’ю политий край…
Ніхто не забутий, ніщо не забуте….
Ніхто не забутий, ніщо не забуте!

(Вірш Козлової Таїсії учениці ІІ курсу)

                                                         Дорогою війни шукати щастя    

Наприкінці весни 1941 року молоденька та життєрадісна Зіна Карпова полишала медичне училище Мінусинська Красноярського краю. Повна ентузіазму та надій, вона вирушала в доросле життя, жадаючи від нього сонячності та радості. Але усі мрії розлетілися, як уламки щойно розбитої чаші – прийшла війна.

 

25 червня 1941 року Зіна телефонувала додому для того, щоб сповістити батькам, що вона разом з іншими молодими медсестрами вирушає на фронт. Відгуляли проводи, та й поїхали в Абакан на залізничну станцію, звідки й вирушав поїзд в Алчевськ, куди їх спочатку направили служити. Коли їхали в поїзді – співали, танцювали… Та так же, як наче на всю іншу решту життя, що лишилася, хотіли радістю виплескати! Дорослі говорять їм: «Що ж ви танцюєте? Війна, смерть кругом, а ви радієте…».   На що вони відповідали: «А що ж нам, плакати, чи що? Все одно повбивають всіх!» – і далі співати, та ще веселіше!

Коли приїхали в Алчевськ, їх поселили в гуртожитку, і, поки немає поранених, відправили на колгоспні роботи. Через декілька днів привезли перших легких поранених. Щовечора ті солдати таких пісень співали! – згадує Зінаїда Никифорівна.

23 березня 1942 року медсестри поїхали вже в Ленінградськ. Там Зіна й побачила свого батька, якого теж на фронт забрали. Поселились вони в школі, де і облаштували госпіталь, поприбирали скрізь. Тут тривали й перші бойові навчання, зброю їм видали та форму.

Але довго вони в цьому місті не пробули. У 1943 році фронт переміщався в Старий Оскіл Курської області. Там вони вже довго стояли і було набагато складніше: привозили важких поранених, смерть дихала прямо в обличчя, але кожного разу лякала все менше.

Щовечора небо палало тисячами вогнів, але це були зовсім не зорі – десятки літаків розрізали небесні неозорі простори. Зінаїда Никифорівна часто згадує те небо, яке здавалося їй таким страшним… Лише мить – і земля палає у вогні, який принесла на своїх крилах бомба, скинута з одного  із ворожих літаків.

Важко було дівчатам, бо поранених поступало все більше, ліків не вистачало, та і запас фізичних сил ставав дедалі меншим, душа боліла спостерігати смерть людини, якій уже не можна нічим зарадити. Бувало несуть удвох, Зіна та іще одна мед сестричка,  воїна, а він дивиться на них, та й каже: «Що ж ви, такі маленькі, а нас важких носите…». На що дівчата просто посміхались та відповідали:  «Нам не важко, ми звикли… А ви лежіть, лежіть, вам спокій треба». А у самих аж ноги підкошувались, руки пухли, а вечорами, якщо й випадала можливість лягти поспати, то не могли – все тіло боліло. Шість місяців простояли вони у Старому Осколі, а потім були і у Житомирі, і у Бердичеві, і в Польщі.

Поступив наказ їхати в Краків, бо там дуже багато поранених, а лікувати їх нікому. По дорозі на них напали бендерівці, почали стріляти в машину, всі попригиналися, звичайно, але лікарю Мар’ї Іванівні потрапила куля саме у скроню і вона померла. Зіна Никифорівна пережила цю смерть дуже важко, і навіть зараз згадуючи це плаче.

Потім Зіна Никифорівна разом з іншими медсестрами були направлені в Німеччину, жили у лісі в бараках. Одного дня до них поступив юнак з сильним пораненням стегна. Хотіли оперувати, але йому зовсім не хотілося залишитися калікою на все життя, тому він попросив залишити все, як є. Ногу йому загіпсували, а осколок так і залишився в ній на все життя як «добра» згадка про роки війни. Колись гадалка нагадала Зіні, що чоловік у неї буде «на костилях», кульгавий. Тож можливо це він?... Зіні надзвичайно сподобався цей гарний, чорнявий юнак. Вона його доглядала, перев’язки робила, та так і незчулася, як покохала. Якою ж гарною парою вони стали! Вона – тендітна та ніжна, і він – високий, мужній, справжній лицар.

 І  ось прийшла вона, довгождана перемога.

– Ото вже радості було, – згадує Зіна Никифорівна –  танцювали, співали, плакали, сміялися, обіймалися, цілувалися!!! Вітали один одного… Це була перемога всього живого, перемога життя над смертю, кінець кровопролиття, новий початок мирного життя. Одним словом – це щастя!

…Когда закончится война,

Мы все наденем ордена,

Гурьбой усядемся за дружеским столом,

И вспомним тех., кто не дожил,

Кто не допел, не долюбил,

И чашу полную товарищу нальем…

 

В жовтні 1945 року Анатолій Качан (а саме так звали коханого Зіни) писав листа до батька Зінаїди, щоб він дозволив взяти її за дружину. Не дочекавшись відповіді, Зіна та Анатолій одружились. Якими ж щасливими вони були, бо кохання змусило забути криваве минуле останніх років та думати лише про щасливе майбутнє. Анатолій, повертаючись додому в Софіївку, віз з собою молоду дружину. Спочатку, звичайно, вони побували в Росії, де Зіна побачилась зі своїми рідними. Коли запитала батька про те, чому ж він не відповів на листа, у якому Анатолій просив її руки, той просто відповів: «А якби я сказав «Ні», ви б мене послухали?»… Та все ж Зінин чоловік сподобався всім, його прийняли в родину. 

Софіївка зустріла їх радо, хоч і чорніли стіни спалених хат,  ще відчувався гіркий «присмак війни» в усьому. Відбудова тільки розпочалась, а на неї, як ми знаємо, пішов не один рік. Зіна та Анатолій, як і всі, тяжко працювали, треба було ж і собі дбати, і іншим допомагати. Трудились і дома, і в колгоспі. У 1946 році у них народилася донечка Світланка. А у 1949 – і синок Вадим. Зіна Никифорівна пішла працювати в районну лікарню медсестрою. Пропрацювала там 45 років, з яких приблизно половину – в операційному відділенні. Окрім того, вона ще й у хорі співала, у свій час їздила на телебачення виступати.

Анатолій помер у 1990 році, але жінка не залишилася одна. Подружжя Качанів чудово виховало своїх дітей. Вадим роботящий та добрий, справжній мужчина. А Світлана наслідуючи мамину професію, пішла працювати в Софіївську лікарню акушеркою. Зараз уже є і внуки, і правнуки навіть. Кожного року 9 травня вся їхня велика сім’я збирається під стріхою колись давно збудованої Анатолієм та Зіною оселі, радіють життю, слухають історії років війни, які оповідає Зіна Никифорівна, поминають Анатолія Макаровича.

Війна навчила цінувати життя, яким би воно не було, любити свою Батьківщину та пам’ятати рідне і близьке серцю. Життя сонячне та щасливе, і щастя полягає зовсім не в грошах чи в визнанні, а для цієї старенької, хворої, але такої мужньої жінки, ветерана війни, достатньо просто мирного неба над головою та радісних облич рідних людей. З любов’ю згадує вона посмішку свого коханого, мудрість свого батька та ласку матері, сонячну далечінь рідного краю… Вона полюбила Україну всією душею, але в серці її завжди жила любов до краю в якому вона зростала, до Сибіру. Часто у душі її лунає пісня, яку полюбила вона так давно:

…Этот малиновый звон –  

От материнских окон,

От той высокой звезды,

Да от минувшей беды.

Пыльный затеплится шлях,

Где мы бродили в полях,

Где на заре, как сквозь сон,

Слышен малиновый звон.

 

   Малиновый звон на заре,

   Скажи моей милой земле,

   Что я в неё с детства влюблён,

   Как в этот малиновый звон!

Т. КОЗЛОВА



Це потрібно не мертвим, це потрібно живим!!!
Минуло багато років з того часу, як Україну звільнили від німецько-фашистських загарбників, як наші могутні збройні сили здобули перемогу у війні. Скільки горя та втрат принесла нам ця війна, скільки вона забрала сил та життя у нашого народу, скільки сліз та крові було пролито на оцю розтерзану вибухами, обпечену лютим вогнем снарядів, закатовану залізом землю. Скількох жінок вона овдовила, скількох дітей осиротила, у скількох забрала дитинство та юність, скільком принесла розруху та смерть в спокійне та щасливе життя. Так... Вона не пощадила нікого, не обійшла ні один дім. Вона йшла цією землею, пожирала її красу та незайманість, палила будинки, і вбивала... Вбивала чоловіків, жінок, дітей. Вона нічого не залишала живим, все живе поринало в її смертельний вихор.
Отже, саме 13 серпня 1941 року Софіївка була окупована німецько-фашистськими загарбниками, а бої за її землі розпочалися в жовтні 1943 року. 65 років тому в це небо, котре так мирно простягається над нашими головами сьогодні, холодними зіницями дивились окопи та воронки від снарядів, чорніли спалені нанівець будівлі, гуділи літаки та танки, ридав люд та стогнала від важкої ноші, мертвих людських тіл, земля. Звільнили Софіївку воїни 46 армії військовокомандуючий якої генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу, В.В.Глаголєв. Багато хто з них так і не повернувся з поля бою, падав , розкинувши руки і востаннє обіймаючи оцю землю, за яку, власне, і помирав. Але ніхто не втрачав надії та сил, кожен з тих, хто залишився живим клявся над тілом побратима, що віддасть цій війні сповна, помститься за кожну краплину крові пролиту земляком у тяжкій боротьбі за життя власного народу, помститься за кожну вдову та маленьких діток, які ніколи не побачать батька та годувальника їхньої сім'ї, помститься за кожну матір, яка посивіла будучи ще достатньо молодою, за кожне серце, яке здригалося і билося в шаленому темпі відчуваючи смерть чи втрату близької людини.
Великий вклад в визволення нашої Батьківщини зробили Герої Радянського Союзу, наші співвітчизники, Заєць та Карпенко. Їхніми прізвищами названо вулиці нашого районного центру, а на вулиці Зайця споруджено меморіал, як пам'ять про загиблого героя.
Отже, ми завдячуємо своїм мирним та спокійним життям, саме цим людям, адже якби не їхня любов та відданість рідній землі, нас, мабуть, і не було на білому світі або ж наші багаті та щедрі землі були безправною колонією інших держав. Ми маємо пам'ятати ті роки і їхні наслідки, ми маємо не забувати тих людей, котрі полягли за наше майбутнє, і зовсім не тому, що нам не дають це забути діячі культури та вчителі історії, нам це потрібно для того, щоб не допустити цього знову, не дати війні знову зруйнувати наше життя.
З учнями нашого учбового закладу було проведено масу виховних заходів під гаслом: «Визволителів подвиг високий зоріє крізь терни років». Учні нашого Софіївського професійного ліцею відвідували історико-краєзнавчий музей, в якому Т.Ф. Шеремет докладно ознайомила нас із подіями років Великої Вітчизняної війни, ознайомила з життям та діяльністю воїнів-визволителів, вона підготувала до 65 річниці чудову виставку, яка дуже розширила наш погляд на події тих років. В музеї збереглися документи, записки, листи та фотокартки, які мають неймовірну історичну цінність для жителів нашого району, адже завдяки цим музейним експонатам можна поглибити свої знання з цього питання.
Також учні ліцею були присутні на концерті присвяченому 1941-1945 рр., що проводився в Районному Будинку культури, та мали змогу поспілкуватися з ветеранами Великої Вітчизняної війни, які приходили до нас на зустріч в ліцей.
Ще й досі в думках лунають слова, сказанні одним з присутніх ветеранів на цій зустрічі: «Діти, пам'ятайте про нас, розповідайте про ці події людям, не дайте майбутньому поколінню забути про нас, знехтувати славою та героїзмом полеглих солдатів. Зрозумійте, це потрібно не мертвим, це потрібно живим!!!»
Завершити свою розповідь я б хотіла рядками поезії, історією в якій тісно переплітаються любов та розчарування, самотність та очікування щастя, віра та безнадійність, історією, яка є суто особистою та водночас зрозумілою та болючою для кожного, хто втратив близьку людину в заметах Великої Вітчизняної війни:

Минають роки,
як стрімкий потік,і навіть не чутні ті кроки,
ось день минув ,ось тиждень, ось і рік.

Іде життя, минають, як не сумно, люди,
Все забувається, і рани заростають,
Лише одне, нажаль, нам не забути,
Лише одне, нажаль, не забувають.

Війна…Холоне серце, кров
Зупинить свій стрімкий потік.
Війна… і серце плаче знов,
З війною щастя промінь зник.

Що залишилось? Страх і біль,
І може лиш сльоза надії,
Судилось ій лишитися одній,
Бо горе віщували буревії.

«Повернеться?.. Знайде свою стежину,
Що приведе його у рідний дім,
Що приведе його на Україну,
Почує молитов гарячий дзвін.

Повернеться!!! Здається його кроки
Чутні у тихім шелесті трави».
Та не вертається…Ідуть, минають роки
«Чи то ж дороги, може, підвели?..»

«А, може, смерть йому накрила очі?..
Спинила жваву і міцну ходу?..
Або…або убили серед ночі?..
…Ні, він живий. Я вірю, я ще жду.

Так ,він живий, він знає що чекаю,
І він не зрадить цих солодких мрій.
Ось вийду на дорогу ,зустрічаю…
Та де ж ти, милий ,рідний, дорогий?!!

Ти відгукнися, де ти заблукав?
Вертай додому, всі вже повернулись!..»
Та він додому стежки й не шукав,
Дороги всі війною затягнулись…

 «Я чую, рідна, ти так не страждай,
Не треба, прошу, боляче мені,
Сльозами серце ранене не край,
Бо важко бачить очі ці сумні.

Моя рідненька, дякую тобі,
Що ти чекала скільки довгих років,
О дорога ,прости мене, прости
Що так і не почула моїх кроків».

І він далеко, так далеко… Горе
Вдовине серце одиноке крає,
Він став навіки молодим героєм,
Якого вічно жінка ця чекає.
Козлова Таїсія 
Група ОКНКС -1-9